Віталій Абліцов. Від Сяну до Дону

Віталій Абліцов — відомий український журналіст, редактор, письменник, громадсько-політичний діяч

В Українському Нобелівському русі (УНР) представлені інтелектуали майже всіх областей (крім двох) та вихідці з України – громадяни зарубіжних держав (якщо вказати на географічній карті світу країни, з якими пов’язані наші стосунки щодо розвитку УНР, то побачимо у списку понад 20 європейських країн, п’ять американських (США, Канада, Аргентина, Бразилія, Колумбія), дві азійських (Росія, Індія) та одну африканську – Марокко.

На думку автора, «ланцюгова реакція», «принцип доміно» чи якийсь інший феномен може бути застосований для хоча б побіжного пояснення суспільного явища й особливостей нобелівського руху як національного, так і міжнародного (МНР). У реальності МНР існує як неформальне об’єднання інтелектуалів світу – лауреатів, номінованих та номінаторів, їхніх прихильників (гадається, вищеназваних можна ідентифікувати як громадян світу чи гуманістичних космополітів, тобто наднаціональний прошарок людства. І водночас усі вони ідентифікуються як громадяни конкретних держав, часто наголошуючи чи уточнюючи в нобелівських промовах або автобіографіях, що є нащадками вихідців з інших країн).

У сказаному щороку пересвідчуються ті щасливці, що збираються на запрошення Нобелівського фонду в Швеції та Норвегії й урочисто в присутності королівських родин вшановують обраних, чий спалах геніальності визнає людство. Будемо справедливими: учасниками МНР, на наше переконання, є також кілька десятків тисяч номінованих (кандидатів на Нобелівську премію) та зацікавлених у їхньому можливому успіхові номінаторів (тих, хто пропонує високому журі ймовірних переможців).

Очевидно, суспільні об’єднання подібного типу сьогодні не просто можливі, але й конче потрібні передусім на національному рівні як умова-ініціатива інтелектуалізації суспільства, адже жодна країна не здатна успішно існувати без атмосфери змагальності, конкуренції за лідерство. Таким чином виходимо на актуальну тему мультикультуралізму, адже, зокрема, вихідці з України – лауреати, номінанти й номінатори, є особами, котрі поєднують у собі етнічне й державне (вони народжуються в одній країні, виховуються в іншій, своїми інтелектуальними досягненнями прославляють державу свого проживання, а врешті – служать усьому людству). З цією темою переплітається не менш важлива тема історичних доль народів, котрі з різних причин потрапляють у залежність від імперій та століттями виборюють свою свободу, самобутність і незалежність.

На жаль, в Україні внаслідок ігнорування владою національно-консолідуючих, освітньо-культурних й узагалі гуманітарних проблем суспільна увага до подібних інтеграційних процесів відсутня (є Тернопільська асоціація нобелівських студій, члени якої від 1991 року постійно проводять міжнародні читання, є кілька об’єднань (що переважно існують на папері), зокрема в Києві, і все). Важко знайти цьому адекватне пояснення й оцінити вичікувальну роль загалу Національної академії наук (і загалом вишівської громадськості), котрі обрали псевдонейтральну позицію. Головна причина цього – тотальні зневіра і байдужість як наслідок перманентного в середовищі вітчизняної інтелігенції всеукраїнського протистояння: політичного, ідеологічного, мовного… Наголосимо, що сьогодні поглиблення цих процесів відбувається на тлі російської агресії в Донбасі та анексії Криму.

Водночас достатньо підстав для твердження, що Міжнародний Нобелівський рух успішно існує, в чому переконує активна й головне цілеспрямована 115-літня діяльність Нобелівської фундації і всіх, пов’язаних з нею інституцій, про що мріяв засновник нині найавторитетнішої міжнародної премії, скандинавський підприємець-меценат Альфред Нобель.
Оскільки йдеться про сферу, де змагаються лише обрані, то, зрозуміло, що УНР чи МНР за своїм характером не можуть претендувати на масову участь, а лише на масштабну підтримку світової громадськості. Тим більше, що, як було зауважено, в Україні подібні проблеми не потрапляють у центр уваги політичних еліт, більшість яких перебуває в полоні летаргічного сну-очікування на догоду суперсебелюбному прошарку вітчизняних олігархів.

Гадаємо, що ігнорування інтелектуалізації нашого національного життя також зумовлене, зокрема, провінційністю вітчизняної політичної еліти. Державні провідники (не забуваймо, що сьогодні це передусім суперзаможні можновладці) заради власних егоїстичних цілей зорієнтовані передусім на популізм, загравання із псевдоактивною мітинговою частиною громадян, від якої залежать результати перманентних (постійних) виборів – інакше кажучи, влада в Україні (а в нас бути у владі найчастіше означає не служити Вітчизні, а лише збагачуватися за рахунок державного бюджету, тобто народу). Виходить, що київська влада – це одна паралель, а вітчизняні інтелектуали – інша. І не видно на видноколі надій, що, як твердив математик М. Лобачевський, ці дві лінії готові десь у просторі перетнутися.
Гальмують оновлювальні процеси і колоніальні традиції недавнього минулого, коли, як зауважує науковець і філософ В. Литвинов, «до української культури зараховувалися пам’ятки, написані лише українською мовою, лише православними авторами і лише тими, які жили на територіях окреслених окупантами. Нині до українських авторів ми зараховуємо: 1. тих, які самовизначалися щонайменше на рівні «ми – вони».., 2. які жили на етнічних українських теренах «від Сяну до Дону».., всіх українців, незалежно від того, якою мовою вони писали».

Додамо до сказаного, що до національного набутку, на наше переконання, належать і всі досягнення, здійснені народженими «в Україні і не Україні» (Т. Шевченко) інтелектуалами. Ми повинні сьогодні використати драматичні наслідки вітчизняної історії, передусім розсіяння українців та їхніх нащадків у світі (маємо на увазі активне залучення до національно-інтеграційних процесів не лише діаспори, але й зарубіжних представників інших народів, громади котрих населяли й населяють Україну).

Словом, дослідження УНР – актуальна справа, покликана допомогти зупинити деінтелектуалізацію вітчизняного суспільства.

Адже, що цікаво! Господарі владного олімпу, котрі декларують свою відданість цивілізованим цінностям, насамперед європейським ідеалам, вперто ігнорують повчальні приклади з історії провідних держав – світових лідерів.

«Належить постійно мати на увазі, – наголошував відомий американський мільйонер, меценат Джон Рокфеллер (1839–1937), – що коштів для духовного розвитку людини ніколи не вистачало і завжди не вистачатиме… Маємо право прохати найбільш здібних людей, щоб вони приділяли більше часу, інтелектуальних зусиль та коштів заради спільного благополуччя. При цьому я не настільки самовпевнений, щоб давати рецепти, як саме повинен поступати кожний конкретний чоловік». І патріот своєї країни не просто говорив, але й діяв: дякуючи багатію-доброчинцеві 1892 р. був заснований Чиказький університет, 1901 – Медичний інститут імені Рокфеллера (пізніше – Університет імені Рокфеллера), 1902 – Всезагальний освітній фонд. Врешті, 1913 р. виник Фонд Рокфеллера, на стипендії якого у 20–30 рр. ХХ ст. удосконалювала свої знання у кращих наукових центрах Європи та світу і значна частина молодих науковців СРСР, зокрема й України (серед них немало і лауреатів, і номінованих: П. Капіца, Г. Гамов, Л. Ландау й ін.). Від 1897 р. мільйонер щораз більше займався благодійницькою діяльністю. Саме він пожертвував 9 мільйонів доларів для будівництва споруди Організації Об’єднаних Націй (і тому штаб-квартира ООН побудована в Нью-Йорку, а не в іншому місті нашої планети).

Не можна сказати, що в Україні зовсім немає меценатського руху, але він поки що є епізодичним, бо досі не створене відповідне законодавство для його стимуляції. У нас частіше можна прочитати про супердорогі яхти для олігархів або побачити на телеекранах чи на сторінках періодичних видань фотознімки королівських чи царських палаців – власність тих самих олігархів. І це у той час, коли Україна невпинно наближається до критичної межі, зміст якої вкладений у шекспірівському вислові: «Бути чи не бути?».
Тож оскільки нинішня реальність не надихає на оптимізм, залишається віддатися мріям… Тим більше, що вияв діяльності учасників МНР чи УНР існує, здається, передусім у формах, притаманних космічним реаліям: десь в уявному всесвіті за понадстолітній відрізок часу утворилося своє небо з яскравими зірками, запаленими людським інтелектом – зірка А. Нобеля, зірка Ж. Шарпака, І. Мечникова, Ф. Модільяні, М. Склодовської-Кюрі, Б. Бйорнсона, Р. Роллана, Дж. Голсуорсі…

Відкриймо ж наш сегмент зоряного атласу, де поряд із сотнями іноземних світил достатньо знайомих імен, незалежно, чи їхні власники народилися в Україні, чи світові вітри розсіяли їх по всіх земних материках.