ДЕКІЛЬКА СЛІВ ПРО СВОБОДУ ВИБОРУ ТА РІДНОМОВНІ ПРАВА Й ОБОВ’ЯЗКИ В УКРАЇНІ

Межі моєї мови є межами мого світу
Л. Вітґенштайн  

Відомий німецький філософ Г. Гадамер у статті «Батьківщина і мова» роздумує над питанням: «Що таке батьківщина для сучасної людини, яка живе в умовах глобалізації та підвищеної мобільності?» Без сумніву, це не просто місце тимчасового перебування. На думку вченого, коли говоримо про споконвічність батьківщини, зараховуємо сюди насамперед мову.

Подорожуючи чужими краями, відчуваємо зв’язок між мовою та батьківщиною. Повернення додому – це передусім занурення в рідну мову. У ХVІІІ ст. німецький вчений Й.Г. Гердер увів до наукового обігу поняття належності: люди, щоб нормально розвиватись, мають не тільки їсти й пити, але й належати до певної спільноти, тобто почуватися десь, як вдома. А для цього потрібно, щоб спілкування не потребувало зусиль, було інстинктивним, що забезпечує рідна мова. Постає питання, чи можуть українці в Україні реалізувати одне з базових прав людини – національне право особистості? Які можуть бути права людини без національних прав? На сьогодні українці Півдня та Сходу України практично позбавлені можливості реалізувати свої національні права, бо це може загрожувати їм різними неприємностями, аж до втрати здоров’я і навіть життя.

Утвердження державності української мови наткнулося на опір реваншистських сил, які вирішили розіграти карту порушення прав людини. Деякі представники «русскоязычного населения» вбачають порушення своїх прав не лише в тому, що їм буцімто треба буде розмовляти українською, а навіть у тому, що їм доведеться чути, як розмовляють нею інші. Новітній лінгвоцид* може називатися «свобода вибору» мови. Справжня свобода вибору можлива тільки в умовах рівноправності мов (в окремих регіонах нашої держави українська мова практично витіснена з усіх сфер життя). «Свобода» вибору в нинішній ситуації для багатьох означає свободу невибору української мови, тобто як би то жити в Україні, працювати на державних посадах і не вчити та не користуватися українською мовою? (В. Іванишин, Я. Радевич-Винницький. Мова і нація. – 1994, с. 56). А ще ліпше й не чути її від інших. Конституційне право на свободу думки й слова служить, на жаль, не будівельним знаряддям для українських громадян, а прикриттям руйнівних дій з боку антидержавних сил. Насправді, нікому не шкода, щоб в Україні було комфортно носіям іншої мови, але не за рахунок зневажання та ігнорування національних прав українців, як це відбувається. Приклад. В одному з державних вишів Черкас на гуманітарній спеціальності лектор починає пару із запитання «Вы не против, если я буду читать по-русски?». «Нет конечно, пожалуйста», – лунає з аудиторії. Приблизно половина аудиторії – україномовні студенти. На запитання, чому ж ви гуртом не попросите українською (бо ж маєте на це право), відповідають, що це буде нетактовно, та й конфліктувати не хочуть, а тому хай вже… Толерантність це, звичайно, чудова риса, тільки чи знає про неї друга половина аудиторії? І чи задумується викладач, що так, ніби ненароком, порушує права частини своїх студентів, які не мають більше де здобути освіту рідною мовою, як в Україні, але й тут їм у цьому відмовлено? Він добре знає, що це ніяк не вплине на його кар’єру, а тому не варто напружуватися. Тут треба згадати й про нездорові психологічні наслідки, які провокує синдром «чужого в своїй країні», адже людина, яка обстоює природне право говорити рідною мовою у власній державі, в окремих регіонах наражається на тиск оточення, а то й відторгнення. 

Отже, повноцінне функціонування української мови залишається гострою проблемою в Україні. Особливо варто звернути увагу на сферу освіти та науки. Вищій школі, безперечно, належить основна роль у вихованні національно свідомих громадян, уважних до проблем культури та політики. Держава, на жаль, не забезпечує можливості вивчення рідної мови на всіх рівнях освіти – від дитячих дошкільних закладів до останнього курсу вишу. Не дивно, що висококваліфіковані науковці, яких готують виші України, часто не послуговуються державною мовою і за способом мислення, свідомістю, переконаннями не є національною елітою. А україномовним переважно бракує мовної стійкості – звички не переходити, догоджаючи, на чужу мову на рідній землі. Такий запобігливий перехід, «чтоб было понятно», аж ніяк не свідчить про високу культуру, а радше про психічну слабкість. Тим, хто все життя живе в Україні, прекрасно «понятно» українською, але навіщо їм докладати хоч найменших зусиль, якщо тут, ледь зачувши російське слово, негайно переходять на російську (не йдеться про випадки, коли хто справді вперше приїхав з Росії і не розуміє мови).

Окремо слід сказати про мову в науці. Вчені, яких би професійних висот не досягли, є представниками певного народу і повинні з цим народом говорити його мовою. Адже потрібно створювати підручники, писати науково-популярну літературу, готувати кадри, навчати молодь. Як сказав відомий французький мікробіолог і хімік Луї Пастер, «не має батьківщини наука, але мають батьківщину вчені».

З повагою, головний редактор Чубай В. М.

*Лінгвоцид (мововбивство) – це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу. Спрямовується насамперед проти писемної форми мовлення. Кінцева мета – ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти. На жаль, лінгвоцид української мови має тривалу історію. Ось лише окремі факти: 

1689 – заборона Київській Лаврі друкувати книги (перша цензура в Росії була створена спеціально для малоросійського друкованого слова).

1720 – Указ Петра І про заборону друкувати в Україні будь-які книги, крім церковних (які необхідно повністю узгоджувати з російськими, щоб ніякої різниці та окремого наріччя в них не було).

1753 – Указ про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії.

1769 – заборона Синоду Російської православної церкви на друкування та використання українського «Букваря».

1789 – розпорядження Польського сейму про закриття українських церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл української мови.

1817 – постанова про викладання у школах Західної України лише польською мовою.

1863 – таємний циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для читання та релігійні книги українською мовою, якої «не было, нет и быть не может». Цього ж року заборонено ввіз і розповсюдження в Російській імперії львівської газети «Мета».

1876 – Указ Олександра ІІ (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книг і брошур українською мовою, заборону друкування оригінальних творів і перекладів, сценічних вистав та текстів до нот українською мовою.

1881 – заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

1899-1903 – заборона використовувати українську мову для виголошення наукових доповідей та промов на археологічному з’їзді у Києві та на відкритті пам’ятника І. Котляревському у Полтаві.

1908 – Указом Сенату Російської імперії українськомовна культурна та освітня діяльність оголошена шкідливою, бо може «викликати наслідки, що загрожують спокою та безпеці».

1914 – заборона в окупованій російською армією Галичині та на Буковині друкувати книги та пресу українською мовою, розгром товариства «Просвіта».