ШЛЯХИ УКРАЇНИ У КАНЕВІ СХОДЯТЬСЯ

«Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури»

І. Франко

В убогій хатині кріпацької родини Шевченків 9 березня 1814 року пролунав голос новонародженого Тараса… Голос, який уже 200 років пробуджує і пробуджуватиме мільйони, який відлунням із сивої давнини пройде крізь, здавалося б, незламну товщу часу, не втративши своєї сили, і розіллється по всьому світу. Щасливий народ, який має такого поета, адже Шевченко став його голосом і щитом. І щасливий поет, що має такий народ, який пам’ятає, вшановує його і сьогодні, в особливо важкий для України час, з іменем його на устах вкотре виборює для себе свободу і незалежність.

Шевченко прожив коротке і вкрай важке життя. Із своїх 47-и років він 24 роки був кріпаком, 17 років – невільником у засланнях, під наглядом жандармів, і тільки 10 років – вільною людиною. Незвичайним було життя великого Кобзаря, незвичайною стала і його смерть та поховання…

…Як відомо, за якимось незбагненним сценарієм долі смерть почала тупцювати під дверима Шевченкової майстерні 9 березня у 47-му річницю від дня народження. О пів на шосту ранку геніального поета не стало…

Поховали Шевченка в дощатій труні, але вистеленій усередині свинцем, бо вже тоді було вирішено його перепоховати в Україні. Проте цей процес дещо затягнувся, і 26 квітня було одержано дозвіл. Тому аж 22 травня 1861 року, через 58 днів після смерті поета, відбулося його перепоховання. Кияни зустрічали домовину на лівому березі Дніпра, тому що жандарми не пропускали процесію до центра міста, заборонялось і виголошення промов. Але під час відправи в церкві Різдва Христового до гробу протиснулася жінка в чорному траурному вбранні і поклала на домовину терновий вінок. Цим вона висловила все, що відчував кожен присутній. До речі, до останнього моменту остаточно не було визначене місце для поховання Шевченка. Та все ж, виконуючи волю поета, висловлену ним в «Заповіті», домовину переправили пароплавом до Канева і похоронили славетного генія неподалік від міста на Чернечій горі, де Кобзар побував незадовго до смерті і навіть змалював цей краєвид. Там він мріяв оселитися, збудувати будинок і жити з останньою в його житті коханою Ликерою Полусмак. До речі, мало хто знає, що за кілька кілометрів від Кобзаревої могили спочиває його наречена – Ликера.

На могилі Тараса Шевченка спочатку поставили дубовий хрест, хоча він мав бути чавунний з барельєфом поета, відлитий на одному з київських заводів на замовлення його друга В. Тарновського. Однак царський генерал-губернатор дав указ не видавати хрест лише через те, що автор проекту вибрав для пам'ятника рядки: «Свою Україну любіть, любіть її…во время люте, в останню тяжкую минуту за неї Господа моліть!». І аж 1884 року за народні пожертвування був встановлений масивний чавунний хрест, а 1923 року – чавунне погруддя Шевченка. Та донині там височіє гранітний монумент, споруджений в 1939 році. Перед встановленням цього пам'ятника виникла потреба розкопати могилу, тому що вона була великим курганом і ніхто точно не знав, де лежить тіло поета. Розкопування відбувалось при спеціально створеній урядовій комісії. Ніхто не мав права відкривати труну, однак людський інтерес взяв гору. Причиною цього були чутки про те, що тіла в труні немає, а заховані там освячені гайдамацькі шаблі для того, щоб колись підняти народ на повстання. А все через те, що домовина була дуже важкою і ніхто не знав, що тіло Шевченка насправді знаходиться в трьох трунах. Сталося так не випадково, адже в Петербурзі Шевченка хоронили в дубовій труні, але, як відомо, місто стоїть на болотах, тому, побоюючись, щоб ґрунтові води не зруйнували її, поклали в ще одну свинцеву. А під час перепоховання поклали вже в третю – соснову труну, бо не личило так хоронити славетного Кобзаря.

Тож під час другого перепоховання вирішили відкрити домовину і подивитись, що там насправді. Побачене шокувало… Адже через 68 років після смерті Шевченко лежав в труні, немов живий і поруч з ним неушкоджений "Кобзар" та майже неушкоджена релігійна стрічка. Про все це аж наприкінці 70-х років розповіла одна з членів комісії Надія Цвинтарна. Ще один цікавий і незбагненний факт розповів директор національного заповідника Шевченкознавства в Каневі Ігор Ліховий: «Одного разу восени журавлиний ключ, відлітаючи у вирій, збився з курсу, пролітаючи саме над Шевченковою могилою. Птахи тричі ламали свій ключ, жалібно курликали і, тричі облетівши довкола курган, полетіли далі. Це досить дивне явище, адже птахи ніколи не міняють свого порядку»…

А скільки ще нерозгаданих таємниць пов’язано з іменем безсмертного Пророка. Ні, Шевченко не помер… він сьогодні разом зі своїм народом знову піднімається на небесні висоти, вкотре засвідчуючи силу, єдність та міць української нації. Сьогодні він знову промовляє до нас і його полум’яне слово, відгукуючись в душі кожного свідомого українця, запалює полум’я віри, надії та любові в наших серцях. І, як доречно підкреслив Дмитро Павличко: «Якщо ми не вмерли досі, падаючи і згинаючи від рабства свої побиті кості, якщо наші хребти випрямляються, а наша мова починає пульсувати в наших жилах, і прибуває щодня здоров’я, і міцнішає відчуття свободи, і людська гідність наповнює наші серця – то це насамперед заслуга Шевченка».

 Мельник Наталія Володимирівна