Любомир Гузар: «Кожна людина дістає від Господа Бога покликання, немовби запрошення до якоїсь особливої діяльності»

Верховний архиєпископ-емерит Києво-Галицький, Глава УГКЦ у 2001-2011 рр., учасник Ініціативної групи «Першого грудня»
Блаженніший Любомир

Що найбільше вплинуло на Ваш життєвий вибір?

Я походжу зі священичої родини. У нашій родині було багато священиків: мій дідуньо священик, батько моєї мами священик, мій прадід священик, мій дідо по батькові був сином священика, тобто прадід священик – отець Дмитро. Кажучи по-світськи, в нашій родині вже така склалася традиція.
Але, знаєте, віруючі завжди бачать такі покликання в дещо іншому світлі. Господь Бог через наших батьків дає нам дар життя, а також і певні таланти. Кожна людина має певні таланти, але крім того, кожен дістає від Господа Бога покликання, немовби запрошення до якоїсь особливої діяльності. І ми переконані, що таке бажання стати священиком чи монахом (монахинею) – це Божий дар. Я хотів бути священиком так менше-більше, починаючи з 10-го року життя. З доручення батьків моя бабуся завела мене до монастиря отців-редемптористів у Львові, де я роджений, бо вони мали середню школу (гімназію), яка не була лише для монахів, хоча мала виразно монаший характер. Монахи цю школу вели, виховуючи у відповідному дусі. Проте тодішній ігумен сказав: «Дуже гарно сину, що ти хочеш бути священиком-редемптористом, але знаєш, такий час тепер (то був 1943 рік), що може краще, як би ти пішов до звичайної нормальної гімназії, а коли завершиш навчання, побачимо, яка буде ситуація, то тоді зголосишся». Ну, і з тим ми повернулися додому. Кілька років пізніше, коли мені виповнилося 16 років, ми вже були поза Україною, в Австрії. У 1949 році ми переїхали до Америки (США), де я спочатку навчався в середній школі при духовній семінарії, відтак – у коледжі в Стемфорді та колегії Св. Василія, а після цього закінчив богословські студії у католицькому університеті у Вашингтоні. Одним словом, я зміг здійснити свою мрію, бо цілий час хотів бути священиком.

Цього року виповнилося 25 років виходу з підпілля Української греко-католицької церкви. Чи не є символічним той факт, що важлива для нас усіх річниця випала у такий складний для України період, коли вкотре активізувалася боротьба добра і зла, причому на світовому рівні? Які нові виклики з’явилися перед Церквою сьогодні?

Те, що діється сьогодні, діялося в різні часи і в різних століттях. Це не є щось цілком нове. І не завжди так дуже просто й легко сказати, де добро, а де зло. Нам треба бути під цим оглядом дуже обережними. Наша церква пережила разом із народом багато окупацій, але збереглася. І завдяки, скажімо, таким постатям, як митрополит Андрей Шептицький, зберегла віру. Це були дуже і дуже погані часи, в 40-х роках була німецька, пізніше знову більшовицька окупація. Митрополит Андрей в тих часах проводив духовні синоди, на яких старався через священиків, що їх збирали щочетверга, пояснювати 10 заповідей Божих, тобто як треба боротися, щоб не втратити з очей Божої науки. І при Божій помочі наша церква справді, незважаючи на переслідування та важкі випробовування, мала своїх мучеників і своїх сповідників віри і, переживши прикрі часи, все ж витримала. Коли Україна стала незалежною 1991 року, Церква змогла продовжувати своє існування. Життя нашої Церкви є безперервне, як безперервною є боротьба добра і зла. Ми маємо сьогодні приклад Західної Європи, до якої прагнемо дорівнятися. Там є високий рівень життя, але скільки маємо виявів лібералізму, секуляризації. Навіть у нашій сусідній державі Польщі останніми днями спостерігаємо відрух на користь абортів. Значить, і там не все так добре. Церква мусить завжди боротися проти зла, проти сили диявола.

Як би Ви коротко охарактеризували сучасну епоху?

Я не вважаю сучасну епоху чимось особливою. Ми це все вже пережили. У минулому столітті були диктатури і диктатори (Гітлер, Муссоліні, Сталін та інші), які хотіли свою волю накинути цілому світові. Те саме відбувається й сьогодні. Важкі часи настали, багато над чим можна плакати і нарікати, але, з другого боку, ми є свідками добрих справ в Україні. Дивіться, скільки добра і жертовності приносить діяльність волонтерів. А тих людей, які хочуть робити добро, виявилося дуже багато.

Часто перед сучасною людиною (зокрема перед викладачами вишів) виникає дилема – сумлінно і високопрофесійно виконувати свої обов’язки, дотримуючись високих моральних принципів і зазвичай отримуючи мізерну заробітну плату, чи навпаки – йти на компроміси з сумлінням, створюючи чи використовуючи незаконні можливості отримання додаткових фінансових чи матеріальних вигод (зокрема у формі хабарів) тощо. Як застерегтися від спокуси обрати другий шлях?

Це є боротьба добра і зла в житті конкретних людей. Нема сумніву, що є поважні спокуси через погану господарку, тобто через такі обставини, в яких люди, що хочуть добре і чесно працювати, не одержують належної винагороди, через це їм дуже важко, і підстерігає велика спокуса, інколи вона так виглядає, як потреба йти поганим гріховним шляхом. Це і є власне боротьба. Ви згадували про боротьбу добра і зла. Вона відбувається не тільки на геополітичному рівні, а значно більше, ніж на всесвітньому рівні, ця боротьба відбувається на рівні конкретних людей – осіб, які мусять робити дуже нелегкий вибір. І якщо вони хочуть справді бути добрими, чесними, віруючими, в повному значенні цих слів, людьми, то мусять бути готові на дуже великі жертви. В цьому полягає боротьба, яка дуже яскраво виражена сьогодні в Україні. Справді, є багато людей, які б хотіли чесно і сумлінно сповняти свої обов’язки, послужити ближньому якнайкраще, проте вони перебувають у такій ситуації, що ледве можуть вижити, і не дивно, що не один ламається, не витримує. Тому, бачите, батьки, вчителі, священики мусять людей заохочувати бути чесними навіть у дуже і дуже складних моментах.

Яку роль повинен відігравати студент у боротьбі з хабарництвом, і як можна розцінювати з позиції християнства молодь, яка не бажає вчитися без поважних причин, фактично марнуючи кошти держави чи батьків? Як переконати людей, що давати або пропонувати хабар є таким самим негідним вчинком, як і їх брати?

Недавно мені розповідали про такий випадок. Один студент підрахував, скільки коштуватиме побут у тому місті, де є університет, в якому він хотів би навчатися, а також наука (офіційно), і дійшов висновку, що йому ліпше всі ці гроші зібрати і дати професору, заощадивши час і зусилля, щоб не їздити щодня на навчання. Тобто купити диплом простіше, ніж його здобути чесною працею. Погана ситуація, що є ті, які готові брати. Але давати так само погано, як і брати. Проте дають тоді, коли хтось готовий брати. Одним словом, лихо починається тоді, коли знаходяться люди, які проти всіх засад чесності готові взяти. Якщо учитель погоджується поставити оцінку, але за віддяку. Хто винен? Безумовно, студент спокушує. Тому що зарплата тих професорів, учителів є дуже неспівмірна з тим, що вони повинні діставати. Але все ж таки вчитель, відкриваючи себе на підкуп, так би мовити, створює ситуацію. Він би мав сказати: «Сину, забери собі ті гроші, до побачення, щоб я тебе тут не бачив. Я приймати хабарів не буду, бо переконаний – мій обов’язок як людини і як вчителя діяти чесно і тебе виховувати так, щоб ти знав, що інакше не можна чинити». Якщо так буде поставлено питання, жоден учень чи студент не дасть хабаря, бо не буде кому давати.

Чи варто протистояти злу й неправді (зокрема, нечесна перемога у виборах, змаганнях, конкурсах, тендерах, тобто отримання бажаного результату будь-якими засобами), якщо сили нерівні і наперед розумієш, що систему не зміниш? Однак християнство засуджує толерантність до гріха.

Люди себе обманюють. Зі злом треба боротися, навіть якщо цілу систему не зміниш. Треба мислити не в тому напрямі, що я не зміню системи, а що зміни починаються з мене, з моїх вчинків. Якби хтось самотужки міг викоренити хабарництво в цілій державі, то було б чудо. Звичайно, систему не створила одна особа, системи й не змінить одна особа. Наприклад, згадаємо продуктові пайки під час виборів. Якщо б кожен кандидат, який хоче бути політиком, сказав: ні, так чинити не можна, я цього робити не буду, навіть у стосунку до тих, скажімо, кількох людей, що б за мене голосували. Тоді ситуація була б зовсім інакшою. Систему можна змінити за умови, коли більшість скаже «ні» підкупу, тоді й системи не буде.

Які, на Ваш погляд, можливі шляхи співпраці вишів із Церквою?

Знаєте, я довший час жив в Америці, де є університети, які утримує церква. У них є свої особливості, і то зрозуміло. Але якщо говорити про державні вищі школи в Україні, то все залежить насамперед від якості учительського (викладацького) складу. Якщо педагоги є віруючими людьми, добрими християнами, то вони будуть відповідально ставитись до наукової та адміністративної праці, до навчання, тобто втілюватимуть християнські принципи в життя. Безумовно, це не означає, що церква буде якось там рятувати університет, його моральний образ чи нав’язувати церковні правила, але може діяти опосередковано через працівників-християн, які будуть надавати певний характер цілій інституції, створювати відповідну атмосферу. Є ще одна річ, на яку, мені здається, варто звернути увагу. У Північній Америці, Англії та в інших країнах університети мають своїх капеланів. Вони не є частиною адміністрації, не належать до складу професорів, але завжди є до диспозиції і професорів, і студентів. Це кваліфіковані, духовні люди, які відкриті до спілкування з кожним працівником чи студентом цього університету. Їхня присутність, їхній вплив на загальний моральний образ наукової інституції, звичайно, буває дуже поважний. І я не маю на увазі, що вони беруться вести університет, вони тільки є присутні і завжди готові до розмови з усіма, хто відчуває потребу в цьому. Було б дуже бажано, щоб кожний університет України мав капеланів. Це повинні бути духовні люди, належно підготовані священики, не обов’язково греко-католики. В Америці ніхто не вимагає, щоб студент-католик йшов шукати поради, скажімо, в протестантського пастора, але у великих університетах Америки є і протестантські, і католицькі, й православні капелани, і кожен віруючий може піти до свого духівника. Цьому надають великого значення і в цьому виявляється вплив церкви. Церква не нав’язує щось, церква служить.

Як Церква ставиться до поняття «доля» людини, яким багато хто виправдовує свою бездіяльність у складних життєвих ситуаціях, стверджуючи, що все уже вирішено, що це доля й іншого виходу немає?

Доля — це є містерія. Бог керує усім, а з другого боку, ми є свобідні у своєму виборі. Поєднати ці два елементи, які виглядають як протистояння, буває важко. Господь дав людині право обирати, виявляючи повагу до її вибору. А свобода передбачає відповідальність за те, що ми робимо. Навіть якщо ми не розуміємо цього сповна, треба завжди пам’ятати, що Бог не нав’язує нам примусово жодного вибору, він нас тільки застерігає і закликає через свої заповіді, а ми вже робимо вибір і несемо відповідальність за власні вчинки. Тому ніколи не можна думати, що наші вчинки не мають жодного значення.

Основним інструментом боротьби з гріхом є сповідь і покаяння. Буває, що люди ходять до сповіді, але реальної духовної зміни не відбувається, тобто ця тайна набуває дещо формального характеру, однак чи означає це, що краще сповідатися рідше і більше працювати над виправленням своїх вад?

Найважливіше значення має те, наскільки ми стараємося справді покаятися і жити по-Божому. Тут важливу роль відіграє сповідник, який не є просто механізмом для відпущення гріхів, він діє під натхненням Святого Духа. Якщо є добрий сповідник, який справді хоче ту Божу благодать передати, то він буде намагатися людину наставити, щоб вона працювала над собою. Може, підкаже певні способи, як краще це робити. Відповідальність сповідника дуже велика. Він повинен не тільки вислухати, а й подумати з грішником, як то найкраще було би боротися з труднощами, які ця людина переживає. Коли ми йдемо до сповіді, то повинні насамперед шукати людини, в якої ми відчуваємо, що одержуємо духовну допомогу. Просто прийти і переказати свої гріхи, то не є властива сповідь. Справжня сповідь передбачає покаяння і пошук засобів, які нам з Божого милосердя доступні, а також, безумовно, дію Божої благодаті через молитву сповідника. Тому треба йти до сповіді, бажаючи виправитися. І максимально використати ті добрі, спасенні поради, які ми одержуємо чи прямо з Божої науки, чи через сповідника.

Як зуміти протистояти тиску щоденних клопотів, часто дріб’язкових, які поглинають весь час і сили, спустошуючи і не залишаючи місця для духовного життя?

Думати, що я не маю часу помолитися і піти до церкви, то є самообман, втеча. Як кажуть, якщо хочеш пса вдарити, то палицю знайдеш, так і тут. Для багатьох справді найбільшим клопотом є знайти час. Важливо правильно вибудувати пріоритети, визначивши, що в житті найважливіше. Люди люблять себе виправдовувати браком часом, але на все інше знаходять час. Однак якщо молитва буде посідати належне місце в житті людини, то і все інше буде на своєму місці. Безумовно, є такі моменти, коли ми переживаємо труднощі, недуги, і не можемо піти до церкви, але не кажімо, що не маємо часу молитися. Я можу молитися всюди – чи я хворий, чи здоровий. Скажімо, є багато людей, які змовляють майже вголос молитви, коли їдуть на авто, і це їм навіть помагає зберегти увагу. Вони цей час проводять з користю, коли більшість людей не звертає увагу на те, що час, коли забуваємо про Бога, є страченим.

Понад два роки тому ми брали інтерв’ю в Євгена Сверстюка, якого дуже сьогодні не вистачає. Ви його знали особисто, яким Ви його пам’ятаєте?

Ближче пізнати Є. Сверстюка я мав нагоду, коли разом з ним став членом ініціативної групи «Першого грудня». Його бачення всіх речей було таке глибинне, таке цікаве. Виступи пана Євгена були для кожного з нас великим збагаченням. Це була людина абсолютно непересічна. І йому, як і кожному з нас, надійшов час бути покликаним до Господа. Але ми втратили, по-людськи кажучи, дуже і дуже цінного співбрата, одну з великих духовних постатей минулого і цього століття.

Наш журнал насамперед орієнтується на молодь, передусім на молодих науковців і викладачів. Якими б були Ваші побажання (настанови) для них?

Я вчора дізнався, що Папа Римський вирішив наступний папський синод (з’їзд єпископів – представників усіх країн, який відбувається що три роки), що відбудеться 2018 року, присвятити молоді, бо є багато проблем у цій сфері. І щиро вам скажу, що в нашій церкві сьогодні я відчуваю потребу і стараюся в міру власних сил працювати з молодими людьми: пізнавати їхні проблеми, труднощі, з’ясувати хоч би і такий факт, чому так багато виїжджає за кордон. Є певний брак такого молодого покоління в церковних організаціях, я маю на увазі не студентів, а молодих працюючих людей. Чому вони так мало беруть участь у суспільному житті під оглядом духовного зростання? Я відчуваю, що є певне зацікавлення, певне бажання, і сподіваюся, що це дасть свої результати. Згадую, як 15 років тому, коли я був ще у Львові, ми замовили опитування: «Як молодь бачить церкву в різних регіонах України?». Я думаю, що було б корисно зробити опитування сьогодні: чого молодь боїться, чому виїжджає за кордон, чому не задіяна більше в певних ділянках праці в Україні? Над цим треба працювати. Богу дякувати, я бачу певний рух в цьому напрямі і щиро надіюся та бажаю, щоб він був результативним, корисним, глибинним для нашої церкви.

Київ, 17.10.2016 р.

Cпілкувався Володимир Чубай