Мова і гримаси суспільства

Іван Дзюба — український літературознавець,

літературний критик, громадський діяч, дисидент, Герой України,

академік Національної академії наук України, почесний доктор НаУКМА, учасник ініціативної групи «Першого грудня».

… Людська думка завжди шукала виходу з лабіринту мовних колізій, пропонувалися і паліативи, і радикальні рецепти. До останніх належать насамперед різні прожекти досягнення мовної єдності людства. Попри принципову можливість використання штучної або природної міжнародної мови у спеціальній вузькоінформативній функції‚ – в ширшому, буттєвому розумінні всі ці прожекти виявлялися утопіями, а спроби їх примусової реалізації нерідко призводили до непоправних духовних втрат і ставали концентрованим вираженням національного гніту.

Нині гуманістична свідомість людства шукає інших підходів до цієї світової проблеми. В основу пошуків має бути покладений принцип, прийнятний для всіх. Він є — це принцип абсолютної самоцінності кожної мови і кожної культури відповідно до абсолютної самоцінності кожної людини і кожного народу. Проте від загального принципу, навіть прийнятного для всіх, шлях до розв’язання конкретних проблем складний‚ плутаний і часом нездоланний.

Об’єктивну складність питання, як і суб’єктивні його ускладнення‚ можемо бачити на прикладі України. Почнемо з очевидного. Очевидним у нашій українській ситуації є те, що українська мова може повноцінно розвиватися лише в Україні, на відміну від російської, яка основну свою базу має в Росії, як угорська — в Угорщині, польська — в Польщі і так далі. Очевидним є й те, що в Україні українська мова — мова титульної, корінної і найчисленнішої нації — не є повноприсутньою в суспільному житті. Вона витіснена на периферію засобів масової інформації, наукового життя, зрештою‚ і міського побуту – за винятком міст Західної України. «Працездатність» української мови паралізується, а таким чином гальмується її внутрішній розвиток, звужується простір спілкування нації….

Постає кілька запитань. Чи це нормально? Чи це справедливо? Як це пояснюється? Як ця ситуація може розвиватися далі?

Тут існує суто прагматичний підхід, прагматичний — з погляду інтересів комфортно влаштованих мовних груп: оскільки маємо справу з певною реальністю, треба її санкціонувати й надалі з неї виходити. Однак цей видимо простий і зрозумілий підхід насправді є принципово конфронтаційним та принципово безперспективним, адже не будь-яка реальність є розумною і морально легітимною, а з цією реальністю багато українців, власне, всі українці, які зберегли свою національну і мовну ідентичність, ніколи не погодяться. Не кажу вже про те, що ця реальність суперечить самій ідеї Української держави, адже зникнення мовно-культурної ідентичності — це зникнення нації.

Є прямо протилежний підхід, зумовлений гостро дискомфортним самопочуттям інших українських суспільних груп: використовуючи всю потугу (насправді, на жаль, малопотужну), рішуче змінити реальну ситуацію в бік забезпечення українській мові належного їй домінантного місця в усіх сферах суспільного життя. За всієї виправданості і невідкличності цієї мети засоби, що випливають з такого романтично-волюнтаристського підходу, здаються, по-перше, малопродуктивними, з огляду на принципову обмеженість адміністративних можливостей нетоталітарної держави; по-друге, морально і психологічно небездоганними; по-третє, також здатними провокувати конфронтаційність, з огляду на непоступливість частини так званого російськомовного населення, підігріту відповідною пропагандою всередині України і ззовні.
Однак є й третій підхід, елементи якого і були‚ і будуть предметом багатьох обговорень та дискусій. Він полягає у поступовому створенні об’єктивних обставин, які робитимуть українську мову потрібною і престижною для всіх, а українську культуру — привабливою і конкурентоспроможною на всіх рівнях. Зробити це непросто, з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства та на могутню дію стихії дальшої русифікації. Тут науковці, політологи, культурологи, соціологи, соціолінгвісти повинні запропонувати систему дій, виґрунтувану на аналізі реальності та передбаченні перспектив.

Ніде й ніколи у світі, ні для якого народу в усій його масі мовокористування не було і не буде справою патріотизму, це справа життєвої необхідності та доцільності. Запанує та мова, яка необхідна в житті. Керуватися патріотичними почуттями та міркуваннями всупереч життєвим обставинам можуть лише одиниці, більші чи менші групи, але не переважна маса населення. І коли користування рідною мовою стає справою патріотизму та його ознакою (а не єдино природним поводженням) – це засвідчує дуже небезпечний ступінь виродження суспільства.

Отже, корінь питання — в обставинах, які змушують людей користуватися тією або тією мовою. І змінити ситуацію можна не закликами полюбити рідну мову, а змінивши обставини. Роль законів важлива, але лише тією мірою‚ якою вони допомагають змінювати обставини. Багато що зміниться, якщо знання української мови, володіння нею стануть справді необхідними для державної і службової кар’єри, для роботи у сфері обслуговування та засобах масової інформації, як це є в усіх країнах світу щодо мов відповідних народів.

Проте й це далеко не все. Ми дуже спрощуємо драму української мови, обговорюючи її переважно у стосунку до тих сфер функціонування мови, які піддаються державному або культурно-нормативному регулюванню, — офіційне мовлення, засоби масової інформації, писемна продукція. Однак є не менш важлива сфера, і вона не піддається жодному безпосередньому регулюванню, це — сама стихія життя, щоденний побут мільйонів. Якщо мова вільно чується в цій стихії життя, то рано чи пізно вона опанує і всі інші сфери. Але якщо вона вигасне в цій стихії, словами О. Потебні «вмре в вустах народу», то більше вже ніколи не відродиться. І тут мені згадується трагічний заголовок листа читача, опублікованого в одній з українських газет: «Як злодій‚ криюсь з рідним словом». Це точна характеристика статусу української мови і україномовного українця в міському побуті незалежної України.

Маємо великий парадокс. Згідно з даними останнього перепису населення‚ 70 процентів назвали своєю рідною мову українську. Але в публічних місцях вони нею не говорять, скоряються владі традиції — «не принято». Можна собі уявити: коли б якимось дивом на вулицях Києва чи Дніпропетровська, чи, не дай Бог, Харкова 20 відсотків люду одного дня та возговорили по-українському, то наступного ж дня отверзлись би замуровані українські вуста у всіх 70 відсотків, бо ж усі вміють, та не хочуть «чудити». Потрібна лиш невеличка критична маса «сміливців». Але як її створити? Ні закликами, ні пропагандою її не створиш. Щось міг би зрушити приклад інтелігенції‚ але вона такого прикладу не дає. Трохи могло б зарадити виховання культури мовної поведінки, але у нас таким вихованням не займаються.

Зверніть увагу, у широкій сфері обслуговування нині працює молодь, яка закінчила українські професійні навчальні заклади, але її не навчили елементарного — розуміння того, що коли до тебе звернулися по-українському, мусиш по-українському й відповісти. Та що говорити про дівчаток, скажімо, з якогось торговельного центру чи аптечного кіоску, коли мовного такту позбавлені чимало інтелектуалів із засобів масової інформації. Хіба не були ми не раз свідками пікантних епізодів на телеканалі «Інтер», коли молоді журналісти, які беруть інтерв’ю у керівників держави, наприклад у колишнього прем’єр-міністра Анатолія Кириловича Кінаха, який добре опанував українську мову‚ а вони, ці молоді люди, були непохитні у своїй нездатності сказати кілька слів по-українському і у своїй неповазі до старшої за них літами й не останньої в державі людини. А що вже казати про те, що коли така телебригада виїздить на село, то не вона говорить з людьми їхньою мовою, а малий школярик і старий дідусь прилаштовуються так-сяк до мови «столичных штучек». Це дрібниця, але таких дрібниць — мільйон. Це стиль нашого культурного убозтва, в якому нерідко змагаються різні сторони.

Ми повинні прагнути до єдності в обстоюванні української мови, але єдність має ґрунтуватися не на самому лиш уболіванні за українську мову, а й на певному рівні теоретичної та емоціональної культури у ставленні до мовної проблематики. Вболівання за мову — цінна людська якість, але її самої сьогодні недостатньо. Не підкріплена широтою світогляду і чесністю аналізу‚ вона може породжувати і породжує то паралізуючий песимізм, то легковажний оптимізм, то різного роду верхоглядські прожекти, то спроби розв’язання мовного питання способом хапання за комір співрозмовника. Зрештою, серед людей, які вважають себе мовними патріотами, є й ті, про кого Леся Українка писала: «Кажуть, що N — наш чоловік, бо говорить по- українському. А як послухати, що він говорить, то краще б він говорив по-китайському». Ми не зобов’язані солідаризуватися з тими, хто тільки компрометує українську мову і українство взагалі.

Наше мовопочування, наш мовний патріотизм повинні виводити нас на найвищий рівень гуманістичних загальнолюдських цінностей. Для цього нам потрібна самокритика, потрібне культивування самих себе, культивування молодих поколінь української інтелігенції, бо нині сили української гуманітарної інтелігенції трагічно невідповідні масштабам роботи, яка перед нею стоїть, її історичному призначенню. Роль національної інтелігенції вирішальна не тільки у творенні культурного інтелектуального потенціалу суспільства, а й у формуванні етикету‚ культури мовної поведінки громадян. ..

Усяке явище осягається в його генезі й динаміці. Нинішнє становище української мови та культури зумовлене тяжкою історичною спадщиною — століттями бездержавності, коли різні імперські режими послідовно проводили політику обмежень, переслідувань, заборон української мови, культури, а то й будь- яких форм українського національного життя. В історичних архівах зафіксовані десятки — багато десятків! — офіційних актів, що декретували таку політику, і тисячі — тисячі! — фактів терору проти українських культурних організацій та носіїв української мови. Все це було складовою частиною асиміляції українського народу.

Але парадокс: сьогодні, в незалежній Україні, дедалі частіше й наполегливіше лунають голоси — окремих політичних діячів, специфічних громадських організацій, органів преси і навіть людей з нау- ковими ступенями — про те, що жодних переслідувань чи обмежень українська мова ніколи не зазнавала. В одних випадках це невігластво, у других — цинізм, у третіх — свідома політична пропаганда, мета якої: вщепити суспільству думку про нормальність «реальності», зняти її історичну, соціокультурну і моральну оцінку. Тому, на мій погляд, важливого значення набувають дослідження «історії хвороби», публікація відповідних документів, широке інформування громадськості про дію механізмів витіснення української мови та культури, — а це сприятиме формуванню захисних реакцій.

Адже хвороба зайшла так далеко, що відбувається її поглиблене самовідтворення. На ній спекулює наш так званий «ринок»: книговидавці, видавці газет, шоумени тощо в гонитві за негайним прибутком орієнтуються тільки на російськомовну продукцію. До того ж в Україну могутнім потоком ідуть книги і газети з Росії. В результаті навіть у Києві, не кажучи про інші міста й периферію, російське друковане слово (як і ефірне) майже повністю заглушило українське. Естрадні зірки з Росії, часто сумнівної величини, заполонили сцени наших міст. Усе це не стихійний процес, а здійснення продуманої політики культурної експансії, і цього в Росії вже ніхто не приховує.

За таких умов абсолютно необхідною стає рішуча й широка державна підтримка української культури та українського слова (книга, газета, радіо, телебачення), української освіти — за допомогою ринкових і законодавчих механізмів. Але державі не вистачає волі прийняти її і здійснювати. Роками не ухвалювалися законопроекти, покликані створити умови для відновлення й розвитку українського книгодрукування, зняти податковий зашморг з української книги, нині вони наче й схвалені, але ще не запрацювали; не наведено лад у ліцензуванні й оподаткуванні іноземної естрадної навали, яка спустошує і фінансові джерела української культури; заблоковано системні заходи, які пропонувала Рада з мовної політики при Президентові України, та й саму її чомусь ліквідували.

Однією з причин стагнації, навіть регресу в мовно-культурній царині є те, що кожен, навіть найобережніший крок у бік розширення сфери функціонування української мови викликає протести певних внутрішніх і зовнішніх політичних сил, звинувачення у придушенні російської мови і культури, у порушенні прав людини, — причому до прав людини зараховується все, крім права українця на українську книжку, українську газету, освіту рідною мовою, зрештою — права на майбутнє своєї мови, своєї культури, своєї держави.

Мовно-культурна сфера нині перенасичена політичними й ідеологічними спекуляціями; довільні журналістські версії, міфи та міфоподібні утворення витіснили наукову інтерпретацію явищ і коректність понять.

На всі лади оперуємо поняттям «російськомовне населення», але де наукові дослідження, в яких було б розкрито зміст цього поняття під оглядом статистичним, культурологічним, соціолінгвістичним, соціопсихологічним, мотиваційним — тобто показано його масштаби, регіональну локалізацію, якісне наповнення, діапазон виявів і градацій, ситуаційну зумовленість, вплив на якість культурного життя суспільства і на перспективи української культури й українства взагалі?

А тим часом у засобах масової інформації дедалі напористіше виступають самозвані речники так званого «російськомовного населення» як нібито монолітної ново-національної групи, що одностайно відторгається від української мови і тільки й мріє про приєднання до Росії, звичайно ж, у формі «слов’янського союзу». Більше того, дедалі організованіше лунають голоси про страждання «російськомовного населення», якому, виявляється, в Україні забороняють користуватися російською мовою. «…Тепер нам забороняють вживати рідні мови навіть у повсякденні. Такого вже давно немає ніде у світі, окрім «європейської» країни України», — читаю в одній газеті, більша частина тиражу якої, до речі, виходить російською мовою. Не називаю газети й авторки, бо це типова для певного кола заява. Але хотілося би побачити бодай одну людину, якій в Україні забороняють говорити по-російському — чи то в повсякденні, чи то «на свята».

Аналізу потребує і поняття двомовності, яке у нас парадоксальним чином узяли на озброєння принципові «одномовники» — ті, хто не знає і не хоче знати української мови, тоді як ті, кого вони називають націоналістами, власне, і є двомовними, бо володіють і користуються обома мовами. Коли ж говорити про двомовність у широкому аспекті, то треба бачити принципову різницю між іманентним культурним білінгвізмом та ідеологічно запрограмованою двомовністю радянського зразка, якій призначалася роль перехідного етапу до тріумфальної одномовності.

Це питання у нас недостатньо досліджене, як і низка не менш важливих: вплив руйнації національної мови на духовно-психологічні та соціальні параметри суспільства; функціонування та розвиток мови в параметрах елітарного мислення та масового вжитку; функціонування мови як кардіограма історичного буття нації; можливості та форми впливу національно-культурної політики держави на мовну практику різних верств суспільства; зрештою: міра впливу державного статусу української мови на мовну дійсність.

У зв’язку з цим постає питання про плутанину, а часом і демагогію навколо національних меншин в Україні. Під цю категорію підводяться різні національні групи — як ті, що справді є субдомінантними і за долю культури й мови яких маємо нести відповідальність ми, українці, так і та вельми умовна національна меншина, яка реально домінує у мовній сфері завдяки позиціям, здобутим у результаті жорстокої русифікації України в Російській імперії та в СРСР. Якщо дивитися правді у вічі, то нині в Україні найбільш загроженою національною меншиною є саме україномовні українці. Цього не можуть зрозуміти в європейських організаціях, котрі здійснюють тиск на Україну і в мовній справі. І ті українські політики і політикани, які бігають з доносами на Україну в Страсбург чи Венецію, як колись їхні предки в Москву і Санкт-Петербург. Чи не краще було б їм використати свої зв’язки для роз’яснення західним колегам своєрідності української ситуації, яка не завжди вкладається в ті стереотипи, що їх нам механічно нав’язують?

І все-таки треба підкреслити: ключем до цілковитої нормалізації мовної ситуації в Україні є емансипація української мови. Коли вона функціонуватиме як мова повноправного державного народу, коли вона задовольнятиме всі потреби суспільного життя, то її «визнають» і ігноранти — як принципові, так і ситуаційні, її поважатимуть і свої, й чужі, а головне — зникнуть непорозуміння, зникне напруження, бо все стане на свої природні місця.

Зазвучати повноцінно в усьому суспільному житті українська мова зможе лише в результаті тривалого процесу її соціально-культурної емансипації, починаючи зі створення відповідної мовної атмосфери в дошкільних і шкільних закладах, підвищення привабливості й інформативної та інтелектуальної насиченості українського друкованого слова, впровадження української мови в комп’ютерні й інтернет-технології, які є побутом уже не майбутнього, а сучасності. Але велике, може‚ навіть вирішальне значення матиме всебічний прогрес України як держави. Тільки він зможе піднести почуття національного достоїнства в масі населення, а отже‚ й почуття відповідальності за свою культуру і мову.

Ще сто років тому Михайло Грушевський сказав: «Якщо ми, українці, хочемо, щоб нас поважали інші народи, то треба, нарешті, почати з поваги до самих себе».

Фрагменти доповіді Дзюби І.М. на парламентських слуханнях (2003 р.) та його книги «У літературі й навколо: З боргів давніх і новонабуваних» (Київ: «Либідь», 2016. – 424 с.).

P.S. Ці думки висловив І.М. Дзюба 2003 р. у стінах українського парламенту, а зараз вже 2016 р., і русифікація в Україні й далі є проблемою, використовуються нові підступні технології Кремля… Під приводом «защиты русскоязычных» РФ здійснила окупацію АР Крим та окремих районів Донецької й Луганської областей… Що далі …

Може варто схаменутись і почати всім українцям розмовляти в Україні рідною українською мовою! Пам’ятаймо відомий вислів: «мова зникає не тому, що її не вчать інші, а тому, що нею не говорять ті, хто її знає». А в умовах війни з агресором (РФ) розмовляти в Україні мовою окупанта для українців мало бути б неприйнятно, маючи гідність та здоровий глузд.

Також рекомендуємо прочитати книгу Дзюби І. М. «Нагнітання мороку: Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів ХХІ» (К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2011. – 503 с.)

В журналі надруковано
з дозволу І.М. Дзюби в 2016р.