fbpx

Несвяткові роздуми про свято

Будьмо відверті: своє 25-річчя незалежна Україна зустріне в настрої, далекому від святкового. Річ не тільки в тому, що зі східного фронту щодня надходять повідомлення про нових убитих і поранених, а ЗМІ переповнені поточною неоптимістичною інформацією (чергове криваве ДТП, черговий вияв кричущої корупції, чергова галаслива політична акція на Банковій чи Грушевського…). Річ у тому, що й глобальні наші перспективи мають вельми туманний вигляд, а суспільство (чи принаймні значна його частина) вже звикло жити в очікуванні глобальної катастрофи: масштабного російського наступу, перемоги Трампа, нового обвалу гривні чи просто ліквідації дослідного інституту, якому було віддано все життя.

І все ж ювілей – завше нагода озирнутися. 25 років тому всі ми були сповнені надій не просто тому, що були молодші. Тоді ми вірили, якщо така поважна інституція, як «Дойче банк», пророкує новій державі блискуче майбутнє, то так воно й буде. І тому не надто журилися, що ця держава входить у життя без підготовлених еліт і без життєво необхідних інституцій. Все це мало невдовзі з’явитися!
Еліти й інституції справді з’явилися – але зовсім не такі, про які ми мріяли. Сьогодні можна (і потрібно) з’ясувати, де й коли ми зробили фатальні помилки: у 1990-ті, коли дозволили закласти міцні підмурівки неефективної олігархічної економіки і скроєної під неї політичної системи? На початку 2000-х, коли, піддавшись у масовому засліпленні на блискучу феесбешну спецоперацію із записами одного відомого майора (безумовно, справжніми!), самі поховали реальний шанс на членство в НАТО? В середині 2000-х, коли ганебно змарнували євроінтеграційні перспективи, які відкрила Помаранчева революція?

Однозначної відповіді на ці запитання немає. Як немає і простої відповіді на те, хто винен у сьогоднішньому стані української науки. Політичні еліти, які не розуміють її значення? Бізнесові еліти, які воліють купувати готові технології за кордоном? Медіа, які не помічають її існування? Безумовно, що так. Але не варто забувати і про відповідальність провідників самої української науки, які надто довго втілювали в життя інерційний сценарій збереження уламка колись стрункої радянської наукової системи. Не помічаючи, що життя, яке ця система обслуговувала, давно й докорінно змінилася, і не розуміючи, що ультраконсерватори в сьогоднішньому динамічному світі можуть викликати хіба що музейну цікавість…

Наша дійсність – безжальна, і про це треба говорити відверто. Насамперед тому, що маємо могутнього сусіда, який цілеспрямовано й фахово, використовуючи сформовані ще від часів Івана Грозного еліти й інституції, прагне нашого знищення і зникнення з карти світу. Чи, в кращому разі, перетворення на контрольовану васальну державу без власної політики, власного бачення світу, власної ідентичності. Бо саме такою є стратегічна мета, яку ця сусідка втілює ще від часів проголошення в XV столітті знаменитої тези старця Філотея: «Два Рими впали, Москва – третій, а четвертому – не бувати».

Маємо й надзвичайно несприятливу загальносвітову ситуацію, коли сформований після Другої світової війни порядок виявився цілком неспроможний відповідати на виклики, які так пророче (на жаль!) описав Семюел Гантінгтон у своїй книзі «Зіткнення цивілізацій». Тільки на тлі цього стала можливою перемога прибічників Brexit’у. Чи реальна загроза приходу до Білого дому людини з ментальністю агресивного й неосвіченого блазня. До того ж нам «пощастило»: саме в Україні розгортаються події, на диво схожі на початок Другої світової (тільки ледачий не провів паралелей між Кримом – і референдумом у Судетах та провокацією в Глейвіці). І ми можемо лише заспокоювати себе тим, що в Сирії й Іраку ще значно гірше.

Маємо нарешті суспільство, яке, з одного боку, виявило неймовірні запаси патріотизму й жертовності та зупинило (кров’ю добровольців і працею волонтерів) російську навалу, але, з другого – досі заражене патерналізмом і дає добрі шанси кожному черговому популістові, який гучно й переконливо говоритиме про високі зарплати й низькі тарифи, про прості розв’язання дуже складних питань.

Колись Вінстон Черчиль чесно обіцяв британцям піт, кров і тяжкі випробування – і виграв Другу світову. На жаль, жоден український політик не наважився сказати щось подібне – бо був певен, що це дуже не сподобається електорату. А тому майбутній стратегічний результат російсько-української війни – досі не прогнозований.

Зате прогнозовані ближчі перспективи. У кращому разі це – продовження нинішньої «війни низької інтенсивності» (що означатиме мінімум кількасот загиблих українських вояків на рік, і для родини кожного із загиблих дуже слабкою втіхою буде те, що ця кількість у кілька разів менша від кількості тих, які щороку гинуть у ДТП на наших шляхах). Це – продовження окупації Криму й частини Донбасу аж до часу, коли в самій Росії відбудуться тектонічні зміни (цього часу ми прогнозувати не можемо, а до того Росія згодна буде говорити лише про Донбас і лише на умовах нашої фактичної капітуляції). Це – потреба розбудовувати економіку за умов, коли масштабні іноземні інвестиції нам не світять (хто вкладатиме в державу, що весь час перебуває під дамоклевим мечем? У кращому разі ми можемо сподіватися на щось подібне до Плану Маршалла, але й такий план потрібно ще «заслужити»).

Назріла нарешті й необхідність відповіді на нові цивілізаційні реалії. Ми цілком слушно вбачаємо в Європі альтернативу «русскаму міру», який взагалі не лишає нам шансів на подальше існування як нації, і в боротьбі з яким ми вже заплатили й далі платимо надто високу ціну. Водночас «європейська ідея» в Україні, яка перемогла під час Революції Гідності, зазнає тяжких випробувань тому, що Європа протягом тих-таки 25 років поволі утотожнюється із Брюссельськими інституціями – а ці інституції (через ті самі цивілізаційні виклики) сьогодні не готові говорити про бодай віддалену перспективу нашого членства в ЄС. І з цього погляду Brexit, попри всі очевидних негативи для нас, дає й шанс: можна буде знову називатися європейцем, навіть перебуваючи поза рамками Євросоюзу. Наскільки українська дипломатія скористається з цього шансу, наскільки швидко наголос на ЄС буде доповнено не менш потужними наголосами на НАТО (і, можливо, на Європейську асоціацію вільної торгівлі, куди майже напевно повернеться й Британія) – питання інше.

Однак найголовніші наші проблеми – таки внутрішні. Прем’єр Володимир Гройсман озвучив блискучу тезу: найголовніші вороги України сьогодні – це Росія, корупція і популізм. Від себе додам ще й четвертого: всім відомі особливості нашої національної вдачі («де двоє українців, там троє гетьманів»), які в найкритичніші моменти спонукали нас боротися поміж собою. Сьогодні ці особливості ми всі виявляємо повною мірою.

Адже наші ЗМІ сповнені негативу, а люди – роздратування. І це тоді, коли ми зробили неможливе: вистояли (й досі тримаємося) в боротьбі, яку веде проти нас без будь-яких правил і гальм друга ядерна потуга сьогоднішнього світу. Досі утримуємо проукраїнську коаліцію провідних держав Заходу (і вже за це президентові Петрові Порошенку слід вибачити багато його реальних помилок – на жаль, неуникних у ситуації такого динамізму й такої складності). Створили за два роки фактично нові силові структури (армія, служба безпеки, поліція). Зупинили економічний спад та інфляцію. Перестали купувати газ у «Газпрому». Провели нарешті декомунізацію (не применшуймо й цього аспекту – недарма адепти «русскаво міра» так затято боролися за збереження на нашій карті усіх тих любих їхньому серцю «Лєніножопсків» і «Мухосрансків», які лишали нас у спільному з Росією символічному просторі). І всім цим можемо по праву пишатися.

Навіть у сфері науки, де ми насамперед згадуємо про критично низьке фінансування, наші успіхи не такі вже й малі. Ми приєдналися до європейської програми «Горизонт-2020» (на неймовірно пільгових умовах, яких ніхто й ніколи раніше не мав). Переключили на Україну всі колишні кошти натівських наукових грантів, які до цього йшли на Росію. Через десятиліття безрезультатних дискусій ухвалили новий закон про науку, який став наслідком консенсусу майже всіх головних гравців на цьому полі і відкриває розумну перспективу поза межами «інерційного» сценарію (хоч його положення ще потрібно втілити в життя). Довели кількість наших наукових журналів, які індексуються в базі «Скопус», до 52 (п’ять років тому було 16). І цей список можна продовжувати.

Нарешті ми, попри фатальний брак коштів, рекордно швидко спрямували науку на забезпечення потреб нашої обороноздатності. Водночас вирішили питання хоч якогось, але розташування, забезпечення найнеобхіднішим і повернення до активної роботи цілої армії людей (12000 викладачів і дослідників, 27 університетів та інститутів), які залишили окуповані терени Криму й Донбасу. Зазначу: ніхто в Європі після Другої світової не вирішував завдань такої складності.

Натомість для значної частини самої наукової спільноти домінантою є не це і не справді кричущі нерозв’язані проблеми (найгірша, як на мене – несформованість інноваційної системи, яка забезпечила б зв’язок між лабораторією дослідника і реальним виробництвом), а відома всім скандальна дисертація, правових підстав для скасування якої, попри всі наведені свідчення плагіату, МОН, спираючись на наявну правову базу, на жаль, не мало. І досі не має. Але ті мої колеги, які майже щодня надсилають мені електронною поштою чергові вправи на тему «лептонів» (а заодно розсилають листи на всі можливі закордонні адреси, щоб показати, яка неймовірно корумпована українська наука, і не переймаються тим, що ці листи суттєво погіршують наші позиції в переговорах про допомогу від закордонних партнерів), на жаль, елементарно не спромоглися прочитати проект нового положення про захисти, який створює чіткі правові рамки недопущення таких ситуацій… Але таке положення теж неодмінно невдовзі з’явиться, і питання відповідальності за академічний плагіат буде введено в чітке правове русло!

Проте не нервуймося – така вже наша вдача. З цим нам доведеться жити, бо національної вдачі ніхто нам за пару років не змінить. Згадаймо: в цій системі «саморегульованого безладу» Річ Посполита (одним із творців якої, разом з поляками, литовцями й білорусами, були й ми) близько двох століть зберігала статус однієї з найпотужніших держав Європи. Отже, не все так безнадійно…

Сьогодні дуже хотілося б зазирнути в майбутнє, щоб зрозуміти: якою буде Україна, наприклад, ще через 25 років. Ми мріємо (не говорю при цьому про відомого академіка-русофіла – на щастя, він сьогодні є маргіналом), щоб там реалізувався весь стандартний набір фраз про правову демократичну європейську державу з розвиненою наукою і технологіями, високим рівнем життя.

Проте будьмо відверті: цього всього нам зовсім не гарантовано. В Африці й Латинській Америці є багато держав, які деградують десятиліттями. А можливий іще й гірший сценарій. На карті Європи були колись Прованс, Бургундія, Візантія, Великий Новгород – усіх тих держав немає зараз навіть на рівні автономних регіонів, усіх їх поглинули й асимілювали завойовники…

Водночас нас повинні надихати приклади тих, хто вистояв. Аби не говорити вкотре про затиснутий у ворожому оточенні Ізраїль, нагадаю про демократичний Тайвань з його 20-мільйонним населенням, який так і не зуміла досі поглинути суперпотуга КНР. Годі казати: й Ізраїль, і Тайвань належать до провідних наукових держав. І в цьому – один із «секретів» їхнього виживання.

Отже, маємо зрозуміти: майбутнє залежить тільки від нас самих. Але ми повинні бути готові боротися за це майбутнє. Не лише на акціях протесту, а й у щоденній роботі: в лабораторіях, офісах, цехах, полях і на фронтах. В основу має бути покладено конструктивну й творчу працю кожного на його місці та почуття відповідальності кожного за наше спільне майбутнє. І тоді з нами нічого не зроблять ані Путін, ані Трамп, ані жодні інші потвори, яких так багато розвелося на нашому глобусі.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник

Журнал «Наша перспектива» №19-21/2016р.

X
X