Переконаний, що після війни має бути перезавантаження відносин з Україною у сфері науки

Максим Коваленко – відомий у світі український науковець, постійний  професор і очільник групи, яка досліджує функціональні неорганічні матеріали у Лабораторії неорганічної хімії в університеті в Цюриху, заступник редактора журналу «Хімія матеріалів». Вивчав хімію в Чернівецькому національному університеті, а потім продовжив навчання в Університеті ім. Йоганна Кеплера м. Лінц (Австрія). Згодом вступив до докторантури Чиказького університету, де перебував до переходу в Федеральну вищу технічну школу Цюриха (ETH Zurich). 

– Максиме, що спонукало Вас захопитися наукою? Чому обрали саме хімію?

– Після сьомого класу, ще до того, як ми почали вивчати хімію в школі, влітку мені потрапила в руки книжка «Мандрівка в країну елементів», з якої все і почалося. А згодом, вивчаючи хімію в школі, я зрозумів, що цей предмет мене дуже цікавить. Я читав, крім підручників, науково-популярні журнали з хімії, задачники, та й загалом усе, що зміг знайти.   Хімія настільки захопила, що фактично в мене не було періоду пошуку себе.

– Ви навчалися в Україні, США, працюєте в Швейцарії. Чи відрізняються і чим саме підходи до навчання в галузі хімії в різних країнах, а що є спільне? 

І за кордоном, і в Україні важливе значення мають практичні курси. Хімія – наука експериментальна, її неможливо вивчити лише з книг. Це мистецтво створення молекул і твердих речовин, а тому без практичної частини, без роботи руками не можна стати хіміком. Відмінність, на мій погляд, у тому, що в нас порівняно з навчанням за кордоном велику увагу надають фізичній хімії та математиці, тобто наші студенти мають міцну фундаментальну базу в цих аспектах.

– Чи правда, що хімія – це як програмування, хіміки і програмісти схожі ментально?

 – Частково так, коли хімік покроково планує синтез, то це теж алгоритм. Але серед фізиків більше тих, хто пішов в ІТ. Очевидно, з огляду на дещо сильнішу математичну базу.

– Чи спостерігаєте Ви трансформацію цінностей українців за останні 20-30 років? В якому напрямку вона відбувається? 

Так, спостерігаю. Вперше я поїхав за кордон у 2001 р., а 2004 року виїхав з України. Українці, яких я зустрічав тоді, ментально були вихідцями з радянського минулого, а радянський союз залишив глибокий відбиток на психології наших співвітчизників. Це обтяжені радянською спадщиною та пострадянськими економічними негараздами люди. Їм властиві недовірливість, деяка похмурість, переважно відсутність національної ідентичності та применшене відчуття власної гідності. Та й ставлення європейців значною мірою зумовлювало таке світовідчуття українців, адже тоді вони дивилися на нас крізь призму соціально-економічних проблем, як на представників бідної та корумпованої країни. Цілком інакше покоління, яке зросло в незалежній Україні. Молодь не має тієї зашореності, замкнутості, комплексу меншовартості, притаманних старшому поколінню, її об’єднує спільна національна ідентичність, відкритість. Це психологічно здорове покоління, не зранене пережитками минулого, і воно нічим не поступається європейцям.

Сьогодні багато європейців дивляться на українців як на приклад у багатьох питаннях.

– Ви доволі активні в соціальних мережах, багато українських учених Вас читають, обговорюють. Як Ви будуєте комунікацію з українцями через соціальні мережі? Які меседжі доносите чи просто ділитеся власними спостереженнями? 

– У мене нема якоїсь чітко сформованої стратегії комунікації, але вважаю, що як на заході, так і в Україні читачі добре сприймають, коли людина в соцмережах відкрито висловлює власні думки, тобто є сама собою. Звичайно, я спостерігаю, експериментую, як реагують і сприймають ту чи іншу інформацію у фейсбуці (здебільшого орієнтований на українців), твіттері (більш інтернаціональна мережа, хоча у ній також щораз більше українців). У цих мережах маю по два акаунти – професійний та особистий. Знаю, що деякі речі, які викладаю в соцмережах, можливо, дехто вважає надто відвертими. Але це нормально, переконаний, що люди цінують відвертість. Перевагою комунікації в соцмережах вважаю можливість пізнати людину такою, як вона є. Сучасна молодь власне хоче знати викладачів (керівників) як колег, а не лише з відстані.

– Чи життя вченого у Швейцарії, Америці відрізняється від життя вченого в Україні?

– Так, відрізняється. Якщо навчальний процес не має суттєвих відмінностей, то у сфері науки – вагома різниця, зумовлена насамперед матеріально-технічним забезпеченням. Відповідно, високі вимоги і до роботи професорів. Наш виш уважається кращим вищим навчальним закладом в континентальній Європі, й очікування від наукової роботи його працівників також відповідні – ми публікуємося у провідних журналах у своїй галузі, відповідаємо за практичне втілення наукових ідей, у нас висока конкуренція, якої, мені здається, нема в Україні. А от вимоги щодо кількісних показників (щодо статей, аспірантів) нема. Адже кожен із нас є лідером у своїй галузі, якщо б так не було – тоді, можливо, впровадили б якісь обов’язкові кількісні показники. Якщо є середовище здорової конкуренції (а вона в нас дуже сильна), професори мають мотивацію, їм не потрібні якісь формальні вимоги щодо кількісних показників. Планові кількісні показники роботи науковця — це вже вимушений крок щодо недопущення катастрофи. Наприкінці року ми здаємо звіт роботи (статті, конференції, гранти, нагороди…), але не отримуємо та й не очікуємо фідбеку, навіть достеменно не знаємо, куди цей звіт іде. Ми не працюємо заради нього, в нас висока внутрішня мотивація.

Оцінка роботи вченого залежить від виду його наукової діяльності. Якщо вчений працює над прикладними науковими дослідженнями, то вони мають завершуватись комерціалізацією їх результатів завдяки успішному впровадженню підприємствами в свою діяльність. Вчені, які здійснюють фундаментальні дослідження, створюють нові знання, які повинні бути цінними для інших людей. Цитованість праць – це тільки один показник (і то досить «неакуратний») з багатьох, які показують, наскільки певні знання цінні. Але в кожній галузі знань учені поміж собою знають, які знання є корисними, а які ні. Отож важливим результатом діяльності науковця є його репутація (чи результати роботи вченого відтворювані, чи теорії коректні, чи здійснений аналіз правильний тощо). Часто це видно на міжнародних конференціях, коли під час доповідей згадують відповідного науковця чи науковий колектив, які надихнули інших учених на важливі дослідження чи сприяли отриманню вагомих наукових результатів. Оце і є справжній показник лідерства у певній науковій галузі.

– Знаємо, що чимало науковців за кордоном є християнами і їхній світогляд відображається у наукових теоріях. До речі, для наших учених, які з початком війни переїхали до Швейцарії, було несподіванкою, що під час поселення їх запитали про конфесійну належність і надали докладну інформацію про навколишні церкви. Вони розповідають, що відвідування церкви у Швейцарії є одним із тих критеріїв, які дають себе відчути повноправним членом суспільства. За Вашим спостереженням, яке місце посідає духовність у житті науковців, чи віра в Бога позначається на професійному житті вчених?

–  Я як учений і християнин водночас почуваюся комфортно, адже ми живемо у вільному світі, де ніхто нікому нічого не нав’язує, а тому нема жодних колізій між ученими залежно від їхнього віровизнання.

– Як Ви підтримуєте партнерство з науковцями з України?

– Контакти з українськими вченими інтенсифікувалися в останні роки перед війною. Мій науковий світ в Україні – це Чернівці, Київ, Львів і Харків. У мене лише позитивний досвід спілкування як зі студентами, які приїжджали до нас, так і з їхніми викладачами, деканами. До речі, нині я робив доповідь для Харкова, у них проходить серія семінарів, на які запрошені провідні хіміки зі всього світу. Війна також сприяє зближенню вчених, адже ми запрошуємо до себе студентів, аспірантів з України, які тимчасово були змушені виїхати.

Зазначу, що світ хіміків доволі маленький. Якщо порахувати аспірантів і науково активних учених в Україні в галузі хімії, то їх виявиться менше, ніж в одному Цюриху. У нас тут є два великі університети, а наш хімічний факультет – це 600 аспірантів. Пригадую ситуацію, коли мене запитали американські колеги, які готувалися приймати українських студентів і молодих науковців, чому майже ніхто не приїхав. Довелося пояснювати, що науковців-хіміків загалом в Україні не так і багато.

Переконаний, що після війни має бути перезавантаження відносин з Україною у сфері науки. Маю на увазі, що, скажімо, німці виділяли з німецької фундації на дослідження з хімії, фізики десятки мільйонів євро і ці кошти йшли як гранти в росію, тож нічого не перепадало на розвиток науки в Україні. Це демонструє велике бажання німців дружити з росією упродовж останніх 20 років, зближатися з нею на всіх напрямах, зокрема в науці. Україну як росії, так і Німеччині було вигідно тримати на периферії. Я вірю, що після завершення війни ситуація повинна змінитися на користь України.

Спілкувалася для всеукраїнського науково-аналітичного журналу «Наша перспектива» – канд. екон. наук, доцентка КНТЕУ Ольга Романенко.

Всеукраїнський науково-аналітичний журнал «Наша перспектива» (№36 / 2022).