Сучасний викладач вишу: необхідні навички, сучасні проблеми і шляхи їх подолання

Викладач працює для студентів. Який він, студент сьогодення в Україні? У світі вищу освіту здобули в середньому 7 % осіб. У країнах, які входять до Організації економічного співробітництва та розвитку, цей показник у середньому становить 31 %. У країнах «групи двадцяти» – 26 %. А в Україні?

Згідно зі Стратегією розвитку вищої освіти в Україні на 2021–2031 роки понад 70 % людей в Україні мають вищу освіту [1]. А точніше, за словами В. Ковтунця (перший заступник міністра освіти і науки у період 2016–2018 років), 79 % українців здобувають вищу освіту [2].

Така ситуація не що інше, як превалювання форми над змістом. І тут діють цілком логічні закони. Кожен економіст знає, що з позиції максимізації прибутків краще мати десять магазинів, кожен з яких (функціонуючи не оптимально з позиції ефективності) приносить 1000 умовних одиниць, ніж один магазин, який, здійснюючи свою діяльність дуже ефективно, дає прибуток 5000 умовних одиниць. Така ситуація і в нашій освіті. Частка людей у країні з вищою освітою становить 79 %. А якість знань в окремо взятої людини значно нижча від аналогічного показника у країнах «групи двадцяти», де загальний рівень людей з вищою освітою всього 26 %. А в чому ж причина?

За аналогією з наведеним прикладом, де власник єдиного магазину максимально ефективно здійснює господарську діяльність з урахуванням індивідуальних побажань і особливостей кожного клієнта (а під час управління 10-ма магазинами менеджери орієнтуються на усереднені запити клієнтів), освітній процес в Україні об’єктивно підпорядковується усередненим запитам студентів, рівень знань яких при 79 % вибірці значно нижчий від рівня знань кращих 26 % абітурієнтів.

Маємо об’єктивний процес, коли діяльність Міністерства освіти і науки України підвищує свою ефективність з позиції кількісної (формальної) оцінки освітнього процесу, а водночас знижується рівень якості освітнього процесу. Така політика є політично доцільною з погляду отримання політичних бонусів у короткостроковій перспективі, але ця ж політика є стратегічно небезпечною у довгостроковій перспективі.

Орієнтація на кількісні показники ефективності освітнього процесу створює ситуацію, за якої: 1) кількість вишів є необґрунтовано великою; 2) якість освітнього процесу, який зорієнтовано на запити усередненого студента, об’єктивно знижується; 3) вимоги до середньостатистичного викладача трансформуються від унікального, талановитого, креативного педагога-практика з високим рівнем педагогічної свободи і цінності (як стосовно керівництва і студентів, так і в розмірі оплати праці) до стандартизованого (не унікального, легко замінного) виконавця поставлених завдань із рівнем оплати праці, який часто залежить від держави і змушує бажати кращого.

Отже, маємо ситуацію, коли в системі освіти відбуваються стратегічно небезпечні процеси, які і є сучасними актуальними проблемами, що потребують негайного управлінського втручання. Розглянемо їх докладніше.

Насамперед поглянемо на сучасну вищу освіту очима сучасного талановитого викладача. Такий фахівець не потребує постійного нагадування і контролю за своєю діяльністю. Він ініціативний, високопрофесійний, вміє розв’язувати нестандартні проблеми нестандартними методами. Для нього формалізація діяльності (завдання на зразок написати у наступному році 2 статті, взяти участь у 3 конференціях, підвищити індекс Хірша тощо) є обмежувальним чинником. Такий педагог має всі компетентності, щоб реалізувати себе в бізнесовому середовищі, де цінується ініціативність, креативність і націленість на результат. Відповідно, він має альтернативу щодо вибору сфери власної діяльності. І одним із факторів, що впливають на його рішення, є рівень оплати праці. По суті, є три варіанти: 1) робота викладачем у виші, 2) реалізація власних очікувань у бізнесі, 3) поєднання бізнесової практики з викладанням у виші.

Порівняння вказаних можливостей за критерієм «рівень оплати праці» досить легко обґрунтовує оптимальне рішення у сучасних умовах – реалізація власних очікувань у бізнесі. Тобто сучасна політика в освітній сфері формує передумови для того, щоб кращі педагоги шукали шляхи реалізації власних талантів за межами освітнього процесу. Адже працюючи лише у виші, такий фахівець не може розраховувати на оплату праці, що буде аналогічною розмірам бізнесових очікувань. Водночас зазначимо, що і для системи вищої освіти, яка орієнтується на стандартизованого (не унікального, легко замінного) виконавця поставлених завдань, витрачати кошти на найкращого  недоцільно (значно ефективніше мінімізувати витрати на освітній процес шляхом залучення до викладацької діяльності «посередніх» фахівців, які також впораються з нескладними типовими завданнями, маючи менші очікування щодо рівня оплати праці).

Система освіти не мотивує і не стимулює найкращих викладачів. І їх рішення присвятити своє життя освіті процесу переважно є особистим (коли людина усвідомлює своє призначення), часто прийнятим не завдяки, а всупереч. Зауважимо, що кращі виші задля збереження таких викладачів підходять до їх запитів індивідуально, задовольняючи їхні потреби в житлі та фінансах чи надаючи можливість реалізовувати амбіції не лише в освітній сфері, а й також у бізнесі. Проте таких вишів небагато, це винятки, тому вони і є найкращими.

Тепер пропоную оцінити сучасну вищу освіту з погляду середньостатистичного викладача (маємо на увазі педагога, який не має можливості реалізації власних компетентностей у бізнес-середовищі. Він професійно виконує поставлені завдання, здебільшого не виявляючи ініціативності. Саме на таких викладачів і зорієнтований освітній процес в Україні. Перед такими фахівцями потрібно ставити завдання і постійно контролювати якість їх виконання. Звідси вимоги на зразок «підвищити індекс Хірша», щорічні контракти і умови для їх продовження.

Адаптуючись до таких умов діяльності, викладачі щороку пишуть по 5 статей чи тез у співавторстві зі студентами, штучно впливають на свій індекс Хірша, отримують грамоти і виграють у номінаціях «кращий викладач кафедри». Педагоги радіють грамотам і перемогам, отримують задоволення від того, що змогли обхитрувати систему кількісного оцінювання науково-педагогічної діяльності. Система ж загалом не проти. Викладачі готові працювати за таку оплату праці, яку їм пропонують, освітній процес триває, студенти навчаються. Механізм працює. На виході очікуваний результат – 79 % українців отримують вищу освіту. А яка це освіта за рівнем якості? Вища!

Пам’ятаю, років з 10 тому в нашому виші була зустріч із народним депутатом, який на питання «Чому в Україні така велика кількість вузів?» відповів, що люди віком 17–22 років є найбільш соціально активними і для держави краще, щоб вони в цей час були під наглядом кураторів академічних груп в університетах, а не на мітингах. Навіть більше, було озвучено, що проводилися дослідження, в яких порівнювалися щоденні витрати на освіту одного студента і щоденні витрати на утримання однієї людини у в’язниці. Не будемо коментувати логіку таких досліджень. Просто візьмемо до уваги, що під час розгляду освітньої політики в Україні у полі зору тодішніх депутатів були і такі роздуми та аргументи. До речі, Революція гідності в Україні почалася з побиття саме студентів…

Узагальнюючи, зазначимо, що система вищої освіти в Україні (отримуючи високу оцінку за різними міжнародними рейтингами) підпорядкована підвищенню рівня освіченості всього населення держави. Цілком логічно, що такий підхід має і зворотну сторону, яка виявляється в описаних вище проблемах. Сучасний викладач вишу є заручником такої ситуації. Він вимушений адаптуватися до реальних умов освітнього процесу і водночас думати про додаткові джерела фінансового забезпечення власної родини. І добре, коли він має бізнесові компетентності та може практичну діяльність поєднати з педагогічною (звісно, за умови неформального сприяння керівництва кафедри і вишу). Значно гірше, коли на перший план виходить спокуса задовольнити індивідуальні потреби через корупцію. Але це окрема тема …

Приймаючи як даність фактичний описаний вище запит держави до компетентностей викладача, зазначимо, що педагоги повинні відповідати і запитам таких об’єктивних динамічно змінних процесів, як глобалізація та діджиталізація.

Глобалізація вимагає від сучасного викладача постійного підвищення кваліфікації і, як результат, безперервної адаптації начального матеріалу до новацій в науковій та практичній сферах. Діджиталізація, своєю чергою, поряд із безперервною адаптацією навчальних матеріалів потребує формування та систематичного оновлення вмінь налагодження і реалізації освітнього процесу в умовах використання інформаційних технологій, зокрема із застосуванням систем дистанційного навчання.

Отже, базовими компетентностями сучасного викладача повинні бути:

1) фахові знання та вміння;

2) високий рівень педагогічної майстерності;

3) володіння сучасними інформаційними технологіями (зокрема у сфері дистанційного навчання).

Окрім описаних вище компетентностей, бажано, щоб сучасний викладач мав високий рівень морально-етичних цінностей та був особистим прикладом успішної людини.

Стосовно вдосконалення наявних підходів до поліпшення ситуації у вітчизняній освіті в контексті моделі сучасного викладача, то навряд чи можливо суттєво підвищити їх ефективність. У ситуації, коли стратегічна мета – збільшення  кількості населення країни з вищою освітою, вся система освіти працює достатньо ефективно. Є багато вишів, що в межах законів ринкової економіки постійно конкурують між собою (часто на межі виживання). Є чимало викладачів, які докладають зусилля для того, щоб відповідати вимогам сучасного викладача, що чітко формалізовано у нормативно-правових актах. Є фахові журнали, які працюють на основі комерційної доцільності, не сплачуючи гонорарів своїм авторам, а навпаки, вимагаючи від них оплату за публікацію статті. Є ціла інфраструктура, яка «допомагає» викладачам писати статті і публікувати їх у журналах, що включені до Scopus та Web of Science. Ці ж «бізнесмени від освіти» можуть допомогти і з написанням дисертацій, і з підвищенням кваліфікації, і зі стажуванням… Та й студентам не проти «допомогти» в навчанні. Як відомо, попит породжує пропозицію. Не будемо оцінювати з морального боку такі організації (цілком допускаю, що в межах сьогоднішньої моделі вищої освіти, їх існування є просто безальтернативним). Ми ж лише констатуємо факти.

Система функціонує. Цілі досягаються. Викладачі виконують свою роль. Напевно, їм би хотілося мати вищу зарплату… Але в межах цієї моделі вищої освіти цього не передбачено…

Підбиваючи підсумки, зазначу, що результатом освіти є не лише фахові знання, а й формування морально-етичних якостей людини. І незважаючи на те, що якість вітчизняної освіти потребує вдосконалення, обрана модель освіти в Україні виявляє себе вже сьогодні через справжній патріотизм викладачів та студентів (зокрема, ціною життя на полі бою) та чітку ідентифікацію національної належності. Українська освіта рідною українською мовою через вуста багатьох учителів та викладачів змогла донести до більшості населення країни культуру критичного мислення та цінність вільного життя на своїй, Богом даній землі.

1. Стратегія розвитку вищої освіти в Україні на 2021 – 2031 роки. URL: https://mon.gov.ua/storage/app/media/rizne/2020/09/25/rozvitku-vishchoi-osviti-v-ukraini-02-10-2020.pdf (дата звернення 05.10.2022).
2. Вища освіта в Україні. URL: https://osvita.ua/vnz/56653/ (дата звернення 05.10.2022).

Мискін Юрій – д-р екон. наук, професор кафедри облікових технологій та бізнес-аналітики Державного податкового університету, голова Ради ГО «Україна інтелектуальна»

Всеукраїнський науково-аналітичний журнал «Наша перспектива» №36 / 2022 р.