Іван Малкович: «Я радив би молоді мати принципи і не відступати від мрії»

Іван Малкович — український поет і видавець, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». 2004 р. Форум видавців у Львові визнав його найкращим директором видавництва в Україні. У 2004, 2008 та 2009 рр. І. Малкович входив до «Топ-100 найвпливовіших людей України» щорічного рейтингу журналу «Кореспондент». 2012 р. Іван Малкович став «ЛЮДИНОЮ ДЕСЯТИЛІТТЯ» у рейтингу журналу «Кореспондент». Цього ж року «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» увійшла до п’ятірки рейтингу журналу «Компаньйон» «КОМПАНІЇ, ЯКІ НАДИХАЮТЬ». 2017 р. І. Малкович став лауреатом Національної премії України ім. Тараса Шевченка за книгу поезій «Подорожник з новими віршами».

Шановний пане Іване, хто найбільше вплинув на Ваш світогляд, на формування громадянської позиції? І якими були її перші вияви?

Як відомо, всі ми родом з дитинства. Змалечку згадую, як у нас вдома збиралися дисиденти, переважно це було на літні вакації. Мій дядько, Петро Арсенич, історик за фахом, так само зазнав гонінь і був звільнений з роботи. Так-от, до нас на літо з’їжджалися різні науковці: й історики, й медики, й географи (кого тільки не було), які поділяли спільні цінності. У нас переховувалися заборонені книжки (Лепкий, Грушевський і давніші), тобто така лектура, яка мені відкрилася тільки десь з 15 років, бо раніше мені про неї не казали нічого. Очевидно, я вже тоді розумів, хто є хто і що є що. Зрештою, в нас у Карпатах всі це розуміли, тому що серед односельців були люди, які поверталися із тюрем і розповідали про все пережите. До речі, наш сусід Леніна називав не інакше, як Лейба (не вголос, звичайно). Отже, ми добре розуміли вагу справжніх речей. Пізніше, коли я вчився в Івано-Франківську, в мого дядька були обшуки, про які я й не знав. А його товариство, яке час від часу збиралося, як я пригадую, було завжди веселе, хоча долі цих людей часто висіли на волосинці, але про це я тоді навіть не здогадувався. Особливо запам’яталося, як у Карпатах ми компанією ходили до лісу. Це навдивовижу життєрадісні, світлі та сильні духом люди, про яких не можна було сказати, що вони були у відчаї чи депресії, хоча якщо добре подумати, то дехто вже був напередодні тюремного терміну, а дехто вже відсидів і між відсидками приїжджав до нас, так як Валентин Мороз.

Ще на мене справив сильне поетичне враження Тарас Мельничук, визначний український поет, дисидент, якого, власне, посадили тільки за вірші. За його громадянську позицію, явлену у віршах. І якраз після свого першого терміну він приходив до мого дядька Петра Арсенича, в якого я квартирував. Показував мені свої вірші, вчив мене, читав мої вірші, щось підказував, я вже про це писав неодноразово… Фактично Тарас Мельничук відкривав мені поетичні двері там, де я їх просто не бачив, і це була найдивовижніша поетична наука, яка сталася в моєму житті. Оце, власне, ті люди і те середовище, що найбільше впливало на мене.