Олена Пономарева: «Нова українська філологія та процеси деколонізації суспільств»

Олена Пономарева Римський університет”La Sapienza”

Стаття присвячена аналізові фундаментальної праці французького психіятра та філософа Франца Фанона «Вигнанці землі» (“Les damnés de la terre”), у якій дається теоретичне підґрунтя для інтерпретацій процесів індивідуальної та суспільної деколонізації. Положення Фанона досліджуються з проєкцією в сучасний український контекст. У центрі аналізу феномен «Архетипу слова», здатного реконструювати нову національну реальність та адекватно витлумачити нові суспільно-політичні й моральні запити.

У природних умовах свого розвитку мова, як стверджує іспанський філософ та культуролог Хосе Ортеґа-і-Ґассет, «це завжди результат зусиль і спрямувань різних суспільних груп. Кожна з них має свою, відмінну від інших мову. Відмінності ці не випадкові, а зумовлені тим, що кожна із суспільних груп — самостійний орган, який виконує власну функцію в процесі нормативного існування мови». Мовна манера, власне, мовна практика суттєво відрізняється всередині трьох найбільших соціяльних груп — простих людей, середніх верств та вищих класів. Середній верстві зрідка вдається впливати на мовну норму, тож залишається народ та освічена верхівка. Їхнє ставлення до мови, пише Ортеґа-і-Ґассет, відбиває ставлення до життя взагалі. Існують два способи жити. Перший, коли людина не стежить за своїми вчинками та пускає їх на самоплив. Другий — коли вона опановує власні пориви й намагається узгоджувати свою поведінку з нормою. Цікаве посилання в Ортеґи-і-Ґассета на Е. Лерха, представника Празької школи функціональної лінгвістики, про те, що освічені люди — зазвичай представники вищих класів, говорять «виходячи з мовної норми, зі свого ідеалу рідної мови та мови взагалі». Саме Лерх, на противагу романтикам, висуває тезу про те, що саме вищі класи, освічена верхівка, зберігаючи вірність нормі, зберігають мову, запобігаючи тому, аби вона остаточно не виродилася під упливом панівних у народній мові фонетичних законів.

Якщо віддати мову на поталу фонетичному свавіллю, то вона в підсумку складатиметься із самих лише односкладових малозрозумілих вокабул, оскільки в одній формі збігатимуться похідні від найрізноманітніших слів. Щось схоже, констатує Ортеґа-і-Ґассет, уже відбулося в англійській та китайській мовах. Наслідок — те, що самі англійці називають spelling’ом, тобто необхідністю повторюва-ти за літерами вимовлені слова, причому не тільки іноземцям, а й своїм співвітчизникам. У китайській мові цю проблему розв’язали впровадженням складнішої системи ортоепії (вимови), що, втім, унеможливило транскрипцію будь-якими засобами неідеографічного письма. Варто згадати, що саме представники Празької школи створили нову науку фонологію — розділ фонетики, який вивчає звуки з погляду їхнього значення й функцій у мові. Адже основна ідея Празької лінгвістичної школи полягала в трактуванні мови як функціональної системи засобів вираження, що слугує певній меті.

…

ПЕРЕЙТИ ДО ЖУРНАЛУ