«Світове товариство поважає сильних і мудрих, а не тих, хто живе лише надіями на допомогу сусідів…»

Віталій Абліцов — відомий український журналіст, редактор, письменник, громадсько-політичний діяч

Пане Віталію, насамперед щиро дякуємо від редакції і читачів за надзвичайно важливий і цікавий цикл статей про Український Нобелівський рух, який Ви підготували для науково-аналітичного журналу «Наша перспектива». Над якими дослідженнями Ви зараз працюєте, і коли чекати їх виходу?

На жаль, вихід нових книг чи журнальних публікацій здебільшого залежить не від автора. Особливо у кризову добу, яку переживаємо. До того ж для мене голов-не — пошук, відкриття, аналітичні версії… Оцінювач, безумовно, читач, та автор, на моє переконання, повинен пропонувати невідоме чи призабуте, але обов’язково актуальне. Якщо ми з вами цього досягли, це добре.

Україна вже ось чверть століття живе, образно кажучи, без «Свята слів»: провідники держави байдуже спостерігають як продовжується реалізація московської програми русифікації, книгодрук у занепаді, відсутня незалежна журналістика, культурне життя затиснене між двома провінційними русофільськими «естетичними» орієнтирами — від полтавської «Вєрки Сердючки» до криворізького «95-го кварталу» Зеленського, що навмисно нав’язують суспільству кічеві зразки мас-халтури. Одвічно традиційне в Україні мистецтво — театр, що вважається барометром цивілізаційного стану країни, за останні два десятиліття фактично зник з духовного буття нації. Разові гучні акції (Євробачення, фестивалі) не впливають на творення модерного образу України. І все тому, що останні десятиліття живемо в атмосфері перманентних (безперервних) виборів, боротьби за владу. Цинічні режисери псевдосуспільного життя — олігархи, передусім дбають про власне збагачення. Закономірно, що влада дедалі віддаляється від народу.

Як бачите, тем для осмислення вистачає. Визначальна з них, зрозуміло, остаточне звільнення з полону так званого «русского мира». Україна нині переживає вирішальний період у своїй історії: або ми нарешті позбавимося заґумінкових азійських обіймів й повернемося до цивілізованого світу — Європи, або продовжимо балансувати на межі стагнації та напівіснування.

…